Закон Української Держави про дисертації українською 1918

Закон Української Держави 28.09.1918 відкрив шлях дисертаціям українською у вищих школах. Розбираємо зміст, контекст, процедури та наслідки.

Восени 1918 року Українська Держава (Гетьманат) зробила крок, який на перший погляд здається суто «кабінетним», але насправді влучив у саме серце модерної нації — у мову науки. Закон від 28 вересня 1918 р. про право писання та оборони дисертацій у всіх вищих школах України українською мовою надав здобувачам і науковим опонентам легальну можливість говорити про складні речі «не чужими формулами», а власним інтелектуальним кодом.

Цей акт не був романтичною декларацією. Він торкався конкретних ступенів (магістр, доктор) і академічних ранґів (зокрема ад’юнкт), описував мову диспуту та відкривав простір для творення термінології, кафедральних стандартів і фахового письма. А ще — провокував дискусії: де межа між українізацією як емансипацією та двомовністю як компромісом?

Історичні передумови закону 28 вересня 1918 р.

Український академічний простір на 1918 рік був, фактично, спадкоємцем імперської моделі: дисципліни, штат професури, механіка захистів і навіть «риторика наукової поважності» довго залишалися прив’язаними до російської мови та імперських норм. Проте революційний 1917-й і державотворчий 1918-й різко змінили рамку: університет перестав бути лише навчальною корпорацією, він почав виконувати роль лабораторії державності.

Закон від 28.09.1918 варто читати як відповідь одразу на дві потреби. По-перше, на потребу легітимізувати українську мову в «найвищому регістрі» — у докторських дисертаціях і прилюдних диспутах. По-друге, на потребу уніфікувати правила для всіх вищих шкіл України, щоб питання мови не вирішувалося ситуативно, «за настроєм факультету» чи політичною позицією ректора.

Гетьманат і державна мовна політика

Українська Держава Павла Скоропадського існувала недовго — з квітня до грудня 1918 року, — але саме в цій короткій дузі відбулося інтенсивне «зшивання» інституцій. Освіта та культура опинилися серед пріоритетів, бо без них державний апарат лишався б тілом без нервової системи: накази є, а мови управління, науки й престижу — немає.

У цьому контексті закон про дисертації виглядає не «мовним жестом», а державним інструментом. Коли здобувач може писати й захищати роботу українською, держава отримує не лише тексти, а й кадри, здатні викладати, укладати підручники, формувати термінологічні комісії, працювати в міністерствах. Символічно, що акт ухвалювався на рівні Ради Міністрів, а отже, трактувався як політика загальнодержавна, а не факультетська ініціатива.

Спадщина імперської університетської системи

До 1918 року університети Києва, Харкова, Одеси жили за інерцією імперських регламентів. Навіть коли українська мова звучала в студентських гуртках або в приватних семінарах, «офіційний» рівень — протоколи, рецензії, диспути, друк авторефератів — тяжів до російської. Наука, з її претензією на універсальність, часто прикривала мовну монополію аргументом «так прийнято».

Університетська ієрархія теж мала власну логіку: ступені магістра і доктора не були декоративними. Вони відкривали шлях до професорських посад, кафедр, наукових шкіл. Тож мовна заборона на цьому рівні означала не просто дискомфорт, а структурний бар’єр: українська могла бути «домашньою» чи «публіцистичною», але не «дисертаційною». Закон 28 вересня 1918 року цей бар’єр надламав юридично — а далі почалася найважча частина: практична реалізація.

Зміст і юридична конструкція закону

Текст закону, якщо його розбирати без пафосу, працює як точний механізм: він не лише «дозволяє українську», а прописує, кому саме дозволяє, де саме, і в якій частині академічного ритуалу — у письмі, у захисті, у диспуті, у ролі опонента. Показово, що документ не скасовує інші мовні практики одномоментно, а вводить право вибору, формуючи перехідну модель.

Ця модель була прагматичною. У 1918-му професорсько-викладацький склад у багатьох вищих школах залишався русифікованим, частина спеціалістів фізично не володіла українською на рівні складної аргументації. Тож закон, надаючи українській статус в академічних ступенях, одночасно зберігав можливість паралельного існування російської — щоби інституція не зламалася в один момент. Однак ключове слово тут — «право»: воно змінює психологію системи швидше, ніж заборона.

Коло осіб і ступенів: магістр, доктор, ад’юнкт

Закон спрямований на тих, хто «бажає досягти учених ступенів магістра та доктора», а також на осіб, що претендують на звання ад’юнкта. Цей трикутник показує, що йшлося не лише про «верхівку» докторів. Магістерський рівень у тодішній традиції був повноцінним науковим фільтром: він вимагав самостійного дослідження, корпусу джерел, публічного захисту й опонування. Дозвіл української тут означав «масовішу» інституційну зміну — не одиничні винятки, а потенційний потік робіт.

Окремо важливе включення ад’юнктури як академічного статусу. Ад’юнкт у тогочасній системі — не просто «молодший викладач», а проміжний щабель професорського зростання, що часто передбачав наукові звіти, лекційні проби, участь у кафедральних засіданнях. Якщо ад’юнкт може проходити атестаційні процедури українською, українська входить у кафедральний побут: у рецензії, протоколи, диспути, методичні дискусії.

Мовний режим: українська та російська, диспути й опоненти

Найцікавіша юридична деталь — закон говорить не лише про дисертацію як текст, а й про диспути, тобто про живу процедуру захисту. Він надає право «подавати та обороняти» дисертації як російською, так і українською, а також прямо вказує на право дисертантів і опонентів вести дискусію обома мовами. Університет у цю мить перестає бути «монолінгвальним храмом» і стає двомовною майстернею аргументу.

З одного боку, така двомовність була компромісом: опонент, який не володіє українською, не блокує захист; дисертант, який обрав українську, не змушений перекодовувати думку «на ходу». З іншого — це створювало тонку напругу: якщо диспут двомовний, то яка мова фіксується у протоколі? Якою мовою оформлюється висновок ради? Чи допускаються «мішані» цитати? Саме тут і починалася техніка — ще не прописана законом, але вже вимушена практикою.

Як закон працював у вищих школах України

Закон на папері — це дозвіл. Закон у коридорах університету — це ланцюг процедур. Потрібні були шаблони рецензій, вимоги до авторефератів, правила оголошень про диспут, склад комісій, мовні компетенції секретарів. Українська мова в дисертаціях не могла з’явитися «сама по собі» — її треба було впроваджувати як технологію, і ця технологія неминуче спиралася на людей: деканів, бібліотекарів, друкарів, стенографістів.

У 1918 році університети України жили в умовах політичної турбулентності: зміна урядів, військові загрози, перебої з фінансуванням і папером, кадрові перестановки. Тому реалізація закону часто відбувалася нерівномірно. Десь його сприймали як шанс і починали готувати україномовні захисти; десь — як тимчасову «кон’юнктуру», яку можна перечекати. Власне, саме на цій нерівномірності найкраще видно, наскільки болючим є питання мови в науці: воно завжди про владу, статус і довіру до майбутнього.

Процедури захисту: протоколи, кафедри, «механіка» диспуту

Типова процедура захисту вимагала принаймні таких елементів: подання рукопису, призначення рецензентів, попереднє обговорення на кафедрі, оголошення про публічний диспут, сам диспут, голосування й протокол. Коли дисертація українською, кожен пункт ланцюга отримує додаткове запитання: хто забезпечує коректність термінології? як оформлювати посилання на джерела, якщо значна частина бібліографії — німецькою, французькою, латинською, російською? чи має секретар кваліфікацію фіксувати виступи українською без спотворень?

На практиці це могло породжувати «гібридні» моделі. Наприклад, текст дисертації — українською, а частина рецензій — російською; або ж доповідь дисертанта — українською, а блок запитань опонента — російською. Закон таку конструкцію допускав, бо головне — не «чистота», а право української бути повноправною. І водночас ця змішаність змушувала університети виробляти внутрішні регламенти: що вважати достатньою україномовністю процедури, як уникати двозначностей у формулюваннях рішень, як забезпечити однакові критерії оцінки.

Приклади інституцій: Київ, Харків, Одеса та нові українські університети

У 1918 році поряд зі «старими» університетськими центрами (Київ, Харків, Одеса) активно розвивалися українські освітні ініціативи. Сам факт появи українських університетських проєктів у Києві та Кам’янці-Подільському впродовж 1918 року демонстрував: суспільство прагнуло не лише перекласти лекції, а створити нову академічну норму. Закон про дисертації працював для них як юридичний дах: якщо університет україномовний у викладанні, але дисертаційні процедури «застрягають» у російській, інституція лишається напівдорогою.

У традиційних університетах закон міг виконувати роль «тесту на модерність». Кафедри гуманітарного профілю — історії, філології, права — мали більше шансів швидко перейти на українську, бо працювали з національним матеріалом і мали активні українські кола. Натомість природничі й технічні дисципліни впиралися в інше: термінологічну нестачу, відсутність усталених словників, складність перекладу математичних і хімічних означень без втрати точності. Власне, тут і народжувався «український науковий стиль» — не прикрашений, а пружний, здатний тримати формулу.

Науково-термінологічний прорив і «техніка» україномовної дисертації

Щоб дисертація українською стала не винятком, потрібна була не лише політична воля, а й мовна інженерія. Науковий текст — це не розмова; він вимагає стабільності означень, точності класифікацій, одноманітності скорочень, чіткої структури. Тому закон 28 вересня 1918 року, сам того не проголошуючи, запускав процес творення «інфраструктури письма»: від термінів до друкарських стандартів.

Особливо важливим було те, що дисертація — жанр високої відповідальності. Тут не можна «якось сказати», бо «якось» руйнує аргумент. Тож україномовний дисертаційний рух мусив створювати норми буквально на ходу: як перекладати латинські юридичні формули, як подавати грецькі терміни з філософії, як адаптувати німецькі композити з хімії, як унормувати транслітерацію прізвищ і назв журналів.

Термінологія, переклад і стандарти посилань

Україномовна дисертація 1918 року часто ставала подвійним продуктом: науковим дослідженням і водночас термінологічним експериментом. Автор мусив узгоджувати терміни з керівником, опонентами, кафедрою, інколи — з фаховими колами поза університетом. Там, де термінів бракувало, виникали неологізми, кальки, варіанти-двійники. Саме тому ранні україномовні наукові тексти подекуди мають «нерівну поверхню»: термін ще не застиг, стиль шукає рівновагу.

Окремий блок — бібліографія та цитування. У дисертаціях того часу корпус джерел міг включати видання німецькою, французькою, польською, російською, а також латиномовні праці. Постає технічне питання: українською подавати лише анотації чи перекладати назви праць? Як оформлювати посилання на архівні справи? Чи перекладати назви інституцій? Університети змушені були виробляти практику: частину елементів лишати мовою оригіналу (щоб зберегти ідентифікацію), а пояснювальні компоненти — подавати українською, формуючи читабельність.

Підготовка кадрів: семінари, бібліотеки, друкарні

Без «людського матеріалу» закон не працює. Потрібні були керівники, здатні читати українською дисертаційний текст без поблажливого скепсису; потрібні секретарі рад, які впевнено ведуть протоколи; потрібні коректори, які розрізняють не лише правописні нюанси, а й фахову лексику. У 1918 році це означало прискорену підготовку: семінари з академічного письма, обговорення термінів на кафедрах, створення «словничків» при лабораторіях.

Не менш важлива матеріальна сторона. Дисертації часто друкувалися або принаймні готувалися до друку — і друкарня ставала партнером науки. Набір українського тексту вимагав відповідних шрифтів, коректурної культури, інколи — нових кліше для специфічних літер і скорочень. У часи нестачі паперу та політичної нестабільності це було не романтикою, а логістикою: де взяти матеріали, як швидко видати автореферат, як розіслати примірники опонентам. Закон дав право, а повсякденність змусила створювати виробничий ланцюг цього права.

Політичні наслідки, спадщина та висновки

Закон 28 вересня 1918 року жив у складному часі. Уже за кілька місяців політична конфігурація України змінилася, а разом із нею — адміністративні практики, кадрові баланси та навіть інституційні пріоритети. Проте саме в цьому й парадокс: короткочасні державні рішення інколи залишають довшу тінь, ніж багаторічні «звички». Бо закон про дисертації українською не просто дозволив — він переписав уявлення про можливе.

Його спадщина простежується у двох площинах. Перша — символічна: українська мова була піднята до рівня, де вирішується наукова репутація. Друга — практична: почали формуватися термінологічні стандарти, шаблони документів, процедурні рішення, які можна було переносити в наступні епохи — навіть якщо політичний дах змінювався. Власне, наука пам’ятає не тільки імена, а й інструменти.

Дискусії 1918–1920-х: тяглість і розриви

Уже в 1918 році точилася суперечка між прихильниками швидкої українізації та тими, хто наполягав на обережній двомовності. Перші казали: «Без української дисертації не буде української професури, а без професури не буде держави». Другі відповідали: «Наука вимагає кадрів і якості; якщо зламати систему, програємо всім». Закон, цікаво, не став на бік одних — він створив поле, де аргумент мусив перевірятися практикою.

Після 1918 року українська академічна мова переживала і спалахи, і відступи. Але навіть там, де практика переривалася, залишався прецедент: було зафіксовано, що дисертація українською — не «екзотика», а юридично й інституційно можливий формат. І це прецедентне мислення важить багато. Коли система має приклад, вона швидше відтворює його знову — у 1920-х, у пізніші десятиліття, у кожну хвилю повернення до питання: «Якою мовою мислить університет?».

Закон Української Держави від 28.09.1918 став інструментом, який перетворив українську мову з культурного символу на процедурну норму академічного життя. Він відкрив двері дисертантам і опонентам, закріпив право української звучати в найвідповідальнішому жанрі університету — в захисті. А разом із цим змусив інституції розв’язувати «технічні» задачі: протоколи, терміни, бібліографію, стандарти письма — тобто те, з чого складається щоденна реальність науки.

Цей акт показує, що державність вимірюється не лише кордонами та армією, а й мовою, якою формулюють докази, спростовують гіпотези, будують дефініції. Закон не встиг «зцементувати» всю систему через політичну зміну кінця 1918 року, але встиг зробити важливіше — задати координату. Українська дисертація стала не мрією, а правом, і саме це право потім багато разів поверталося в історію як аргумент і як вимога.

PS. Коли читаєш цей закон сьогодні, найбільше вражає його тверезість: він не «мститься» минулому, а інвестує в майбутнє — в ту мову, якою університет здатен говорити з самим собою без перекладача.