Українські вояки в таборі Ріміні 1945–1947: інтернування, репатріація і шлях до Британії

Після завершення Другої світової війни тисячі українців опинилися в Італії під британською охороною. Основу цієї групи становили колишні вояки дивізії Ваффен-СС «Галичина», яку наприкінці війни формально включили до Української національної армії як її 1-шу дивізію. Спочатку їх утримували біля Белларії, а 17 жовтня 1945 року перевели до нового табору на території колишнього аеродрому поблизу Ріміні.

Наступні півтора року стали для них періодом невизначеності. Радянський Союз вимагав повернення частини інтернованих, британська влада з'ясовувала їхній статус і походження, а самі мешканці табору намагалися організувати повсякденне життя за дротом. У Ріміні виникли школи, професійні курси, преса, театральні й музичні колективи, спортивні осередки та церковні громади. Навесні 1947 року почалося перевезення більшості групи до Великої Британії.

Історія табору Ріміні тому значно складніша за розповідь про «українських військових у таборі 1946 року». Це історія про людей, які служили у військовій структурі нацистської Німеччини, після її капітуляції стали полоненими переможців, опинилися предметом дипломатичної суперечки між СРСР і Британією та зрештою стали частиною післявоєнної української еміграції.

Кого саме утримували в таборі Ріміні

Головна помилка, якої варто уникати, — називати мешканців Ріміні українськими вояками союзних армій. Основну групу становили військовослужбовці 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС «Галичина». Формування дивізії почалося у 1943 році в структурі Ваффен-СС. Після важких втрат під Бродами її відновили, а навесні 1945 року формально включили до створюваної Української національної армії як 1-шу Українську дивізію. 25 квітня 1945 року її військові склали нову присягу.

Наприкінці війни основна частина дивізії відступила на захід і здалася британським військам в Австрії. Internet Encyclopedia of Ukraine оцінює кількість її членів, яких у 1945–1947 роках утримували британці біля Белларії та Ріміні, приблизно у 10 тисяч осіб.

У цьому контексті важливо не змішувати різні українські військові та підпільні структури того часу. Немає підстав описувати табір Ріміні як місце, де «багато вояків були представниками УПА». Українська повстанська армія та дивізія «Галичина» мали різне підпорядкування, історію й військову структуру. Контекст діяльності українського підпілля часів Другої світової війни на «Наративі» варто розглядати як окрему тему.

Так само не слід приховувати, що дивізія «Галичина» була створена в системі Ваффен-СС. Її переформатування в останні тижні війни та включення до Української національної армії є частиною хронології, але не змінює попередньої історії формування.

Від Белларії до Ріміні: як виник табір

Після капітуляції Німеччини інтернованих перевезли з Австрії до Італії. Спочатку вони перебували в британському таборі 5C у районі Белларії. Саме цей період став початком суперечки про те, чи потрібно передати українців Радянському Союзу.

У липні 1945 року питання дійшло до найвищого дипломатичного рівня. На Потсдамській конференції В'ячеслав Молотов повідомив союзникам, що в контрольованому британцями таборі в районі Ріміні перебувають близько 10 тисяч українців, яких радянська сторона вважала своїми громадянами. Наступного дня радянська делегація передала американцям письмову довідку про табір у районі Чезенатіко. Ці документи важливі не тому, що кожне твердження радянської сторони слід приймати без перевірки, а тому, що вони показують: питання репатріації виникло вже влітку 1945 року.

17 жовтня 1945 року після приблизно п'яти місяців у Белларії групу перевели до нового табору на території аеродрому біля Ріміні. Історик Мирослав Шкандрій визначає наступні приблизно 18 місяців як окремий «рімінський» період історії дивізії.

Основні етапи можна звести до короткої хронології:

Тому датувати існування українського табору в Ріміні лише 1946 роком некоректно. Українська група перебувала там від жовтня 1945-го до перевезення більшості її членів у 1947 році.

Чому СРСР вимагав репатріації українців із Ріміні

Проблема полягала не тільки у військовому минулому інтернованих. Після війни союзники мали вирішити, кого вважати радянським громадянином і хто підлягав поверненню до СРСР.

Західна Україна до вересня 1939 року не входила до Радянського Союзу. Значна частина вояків дивізії походила з Галичини й до початку війни була громадянами Польщі. Радянська сторона після анексії цих територій вважала їх громадянами СРСР. Британський уряд застосував інший підхід.

18 червня 1947 року представник британського уряду повідомив Палаті громад, що СРСР вимагав передати йому членів дивізії, але Лондон не погодився, оскільки переважна більшість цих людей походила з територій, включених до Радянського Союзу лише після 1 вересня 1939 року. Це була саме позиція британської влади щодо їхнього статусу, а не універсальне міжнародне рішення.

Питання громадянства й примусових переміщень тоді стосувалося мільйонів людей у Центральній та Східній Європі. На «Наративі» цей ширший контекст видно в історії обміну населенням між СРСР і Польщею у 1944 році та у матеріалі про депортацію українців із Новосільців у березні 1946 року.

Окрему роль у долі рімінської групи відігравав Український допомоговий комітет у Римі, створений єпископом Іваном Бучком у 1945 році. Комітет підтримував зв'язки інтернованих із Ватиканом, італійськими й міжнародними колами, організовував поштовий зв'язок, а також передавав школам у таборі підручники та обладнання. Ватикан надавав комітетові кошти для матеріальної допомоги.

Однак зводити неповернення більшості мешканців Ріміні лише до «порятунку Ватиканом» було б спрощенням. Вирішальним для британської влади залишалося питання статусу цих людей і те, чи поширювалися на них зобов'язання щодо репатріації.

Життя за дротом: навчання замість очікування

Ріміні залишався табором, а його мешканці не могли самостійно вирішити, де житимуть завтра. Вони перебували під британським контролем, майбутнє було невизначеним, а питання можливого повернення на схід довго не зникало.

Водночас джерела малюють значно складнішу картину табірного життя, ніж лише голод, хвороби й конфлікти з охороною. Академічні дослідження та збережені матеріали свідчать про масштабну систему самоосвіти. У таборі діяли школи, курси іноземних мов і професійної підготовки, заняття університетського рівня, публічні лекції. Навчали практичних навичок, які могли знадобитися вже після звільнення.

Це мало цілком прагматичний сенс. Ніхто не знав, чи залишаться колишні військові в Італії, опиняться у Великій Британії, переїдуть до Канади або іншої країни. Знання англійської, технічна спеціальність чи ремесло могли стати способом почати цивільне життя заново.

Ріміні в цьому сенсі був одним із багатьох місць, де війна не закінчилася в один день у травні 1945 року. Для мільйонів колишніх військовополонених, остарбайтерів і переміщених осіб після капітуляції Німеччини почалася інша історія — перевірки, табори, повернення або еміграція. Схожу післявоєнну невизначеність переживали й українці, вивезені на примусову працю до Німеччини, хоча їхній правовий статус і воєнний досвід були принципово іншими.

Газети, театр і церква: культурне життя табору Ріміні

Найкраще організованість внутрішнього життя видно не з пізніших легенд, а з того, що мешканці табору залишили після себе.

Internet Encyclopedia of Ukraine фіксує вихід у Ріміні щоденної газети «Життя в таборі» у 1945–1946 роках, тижневика «Батьківщина» у 1945–1947 роках та ще кількох табірних видань. Це вже не випадкова стіннівка, а доволі розвинене середовище друку.

Мирослав Шкандрій, аналізуючи післявоєнний період дивізії, описує школи й освітні курси, театр, мистецький гурток, хори, джазовий ансамбль, оркестр, спортивні організації та релігійні громади. Частину необхідного обладнання інтерновані виготовляли з доступних у таборі матеріалів.

Ця активність не означає, що табір був комфортним місцем або що його мешканці не відчували обмежень. Вона показує інше: тривале очікування змушувало створювати всередині закритого простору власні інституції.

Саме тому Ріміні пізніше посів помітне місце в пам'яті української еміграції. Люди, які вчилися видавати газети, організовувати хори, школи й громадські осередки ще в таборі, переносили цей досвід у нові країни проживання.

Перевірки та питання воєнних злочинів

Це найчутливіша частина історії Ріміні, і її не можна замінювати ані колективним звинуваченням усіх інтернованих, ані твердженням про повне «виправдання дивізії».

Факт служби формування у Ваффен-СС вимагав від британської влади перевірки людей, яких вона збиралася залишити на Заході. У Палаті громад це питання ставили прямо.

18 червня 1947 року британський уряд повідомив, що одну вибіркову групу перевіряла радянська місія у серпні 1945 року, іншу — Refugee Screening Commission у лютому 1947-го. За словами представника уряду, в результаті цих конкретних перевірок воєнних злочинців не виявили. У тій самій відповіді він зазначив, що можуть відбутися подальші перевірки.

Це формулювання має значення. Йшлося про перевірку частини особового складу, а не про судовий процес, який встановив би невинуватість кожного члена формування. Тому фрази на кшталт «дивізію повністю виправдали» виходять за межі того, що засвідчує парламентський документ.

Так само некоректно автоматично переносити відповідальність за конкретний злочин на кожного мешканця Ріміні без встановлення його служби, підрозділу та особистих дій. Сучасна історіографія розглядає історію дивізії через ширший масив німецьких, британських, канадських, українських та інших джерел. Монографія Мирослава Шкандрія In the Maelstrom: The Waffen-SS “Galicia” Division and Its Legacy присвячує окремий розділ саме Ріміні й водночас розглядає суперечки навколо воєнного минулого формування.

Для історичної статті тут важлива проста межа: статус військової частини, результати післявоєнних перевірок та індивідуальна відповідальність конкретної людини — це три різні питання.

1947 рік: із Ріміні до Великої Британії

Табір не закрили наприкінці 1946 року. Українська група залишалася в Ріміні й у 1947-му.

На той момент британський уряд уже шукав практичне рішення. Повернення більшості до СРСР він відкинув, довічно утримувати кілька тисяч чоловіків в Італії також не планував. Виходом стало перевезення їх до Великої Британії.

18 червня 1947 року в Палаті громад повідомили, що з Італії до країни вже доставили близько восьми тисяч українців. Internet Encyclopedia of Ukraine наводить точніше підсумкове число — 8 361 колишнього члена дивізії, які прибули з табору Ріміні до Британії як контрактні робітники.

Спочатку їх і далі утримували в таборах і використовували на роботах, зокрема в сільському господарстві. Дослідницька література відносить остаточний вихід колишніх вояків із табірної системи до 1948–1949 років. Після цього частина залишилася у Великій Британії, інші згодом переїхали до Канади, Австралії, США та інших країн.

Таким чином, Ріміні став не кінцевою точкою, а переходом між війною та еміграцією. За два роки статус цих людей кілька разів змінювався: від військовослужбовців держави, що програла війну, до інтернованих під британським контролем, а згодом — до робітників та цивільних іммігрантів.

Що залишилося від історії Ріміні сьогодні

Історія табору не тримається лише на спогадах його колишніх мешканців. Зберігся великий документальний слід.

В Архіві Наукового товариства імені Шевченка у Нью-Йорку існує окрема Collection on Divizia “Halychyna” in Rimini (Italy) під номером 034. До неї входять накази, повідомлення, бюлетені, листування, спогади, карти, публікації та фотографічні матеріали. Окремо каталогізовано адміністративні документи 1945–1947 років. Сам архів застерігає, що опис колекції створено на основі старіших облікових матеріалів і ще не повністю звірено з усім фондом.

Це застереження показове. Ріміні — тема, де особливо легко перейти від документованої історії до пізнішої пам'яті, політичної інтерпретації чи родинної легенди. Архів дозволяє рухатися у зворотному напрямку: від конкретного наказу, листа, фотографії або номера табірної газети до ширшої історії.

Саме так і варто читати Ріміні. Не як просту розповідь про «табір українських вояків у 1946 році», а як один із вузлів післявоєнної Європи, де одночасно зіткнулися спадщина служби у Ваффен-СС, нові українські військово-політичні проєкти останніх тижнів війни, радянська політика репатріації, британські юридичні рішення та народження нової української діаспори.

Більше матеріалів про цей період зібрано в розділі «Хроніки епохи».

Джерела

• Myroslav Shkandrij, In the Maelstrom: The Waffen-SS “Galicia” Division and Its Legacy. Академічне дослідження з окремим розділом «Rimini, 1945–47». JSTOR
• Myroslav Shkandrij, “The Ukrainian ‘Galicia’ Division: From Familiar to Unexplored Avenues of Research”. Опис освітнього, культурного та громадського життя в Ріміні й подальшої долі інтернованих. PDF
• Foreign Relations of the United States: The Potsdam Conference, 1945. Документи 22–23 липня 1945 року про радянські вимоги щодо українців у британському таборі в Італії. Документ
• UK Parliament, Hansard, 18 June 1947. Парламентська відповідь про чисельність перевезених до Британії, радянську вимогу про їх повернення та проведені перевірки. Hansard: Ukrainians, 18 June 1947
• Internet Encyclopedia of Ukraine: Division Galizien, Ukrainian National Army, Prisoner of war camps, Great Britain. Довідкові матеріали про формування, капітуляцію, інтернування та перевезення до Великої Британії. Internet Encyclopedia of Ukraine
• Ukrainian Relief Committee in Rome. Відомості про діяльність єпископа Івана Бучка, допомогу табору, контакти з Ватиканом і підтримку шкіл. Internet Encyclopedia of Ukraine
• Shevchenko Scientific Society Archives, Collection 034. Архівні матеріали про дивізію та табір Ріміні: адміністративні документи, листування, преса, карти й фотографії. Collection on Divizia “Halychyna” in Rimini