Пожежа Подолу 1811 року: як катастрофа змінила вулиці Києва

Пожежа Подолу 1811 року змінила не лише будинки, а й сам спосіб пересування нижнім Києвом. Під час відбудови давню мережу вулиць замінили прямішими трасами й регулярними кварталами. За цією геометрією стояли рішення про землю, допомогу погорільцям і долю споруд, які пережили вогонь.

У звичному переказі катастрофа закінчується появою нового плану. Проте креслення саме собою не повертало родині житла, а ремісникові можливості працювати. Щоб провести вулицю, потрібно було визначити межі володінь. Щоб відбудувати дім, власник мав отримати ділянку, знайти матеріали й кошти. Повернення до повсякденного життя залежало від того, як ці завдання поєднувалися між собою.

Зрозуміти цю історію допомагають різні джерела. Спогади передають досвід порятунку, адміністративне листування показує порядок допомоги, а плани фіксують зміну міського простору. Вони відповідають на різні запитання: де поширювався вогонь, кому належало допомогти, чому стара садиба могла опинитися на місці майбутньої дороги.

Тому історію липня 1811-го варто читати разом з історією наступної відбудови. Найнаочніший її слід зберігся в розташуванні кварталів, але пояснення цієї зміни лежить також у документах про власність і гроші.

Чому дерев’яний Поділ був особливо вразливим

На початку XIX століття Київ складався з кількох виразно відокремлених частин. Поділ лежав унизу, біля Дніпра; Верхнє місто й Печерськ займали височини. Яри та схили ускладнювали сполучення. У нижній частині міста зосереджувалися торгівля, ремесла й міське самоврядування, тому загибель її забудови порушувала роботу всього Києва.

Вулиці формувалися поступово, відповідно до рельєфу, розташування храмів і приватних володінь. Такий простір зберігав історію попередніх поколінь, але не мав рівномірної сітки проїздів. Вузькість вулиць і близьке розташування дерев’яних споруд посилювали небезпеку швидкого поширення вогню.

Огляд Національної історичної бібліотеки України пов’язує катастрофу з тривалою спекою, щільною забудовою та сильним вітром. Дерев’яними були не лише житлові споруди: дошки використовували і для вуличного покриття. За таких умов осередок займання міг швидко перерости межі одного подвір’я.

Для розуміння наслідків важлива й будова окремого господарства. Втрата житла та втрата засобів заробітку могли відбутися одночасно. Якщо горіли крамниця, запаси товару чи ремісниче приладдя, родина втрачала можливість власними силами фінансувати відбудову. Саме тому питання допомоги не зводилося до кількості знищених будинків.

Розташування біля річки створювало й інші ризики для нижніх районів міста. Окремий епізод цієї історії розглянуто в матеріалі про повінь у Києві 1931 року.

Як розгорталася пожежа і чому різняться описи втрат

Початок катастрофи датують 9 липня 1811 року за тодішнім юліанським календарем. За бібліотечним оглядом, займання виникло близько полудня на обійсті міщанина Антона Овдієва. Вогонь поширився на сусідні двори, а згодом охопив значну частину Подолу.

Північним рубежем руйнувань стала місцевість біля сучасних Верхнього й Нижнього Валів. Між ними протікала Глибочиця. Її русло та відкрита смуга вздовж нього стали перешкодою для подальшого поширення полум’я.

У переказах спогадів Миколи Закревського, наведених Суспільним, люди пробираються до Дніпра крізь захаращені речами вулиці. Поряд із порятунком майна описано грабунки. Це свідчення людини, яка пережила катастрофу дитиною й описала її згодом, а не погодинний журнал пожежної команди.

Джерела по-різному визначають тривалість лиха: архівний огляд говорить про два дні, а бібліотечний і популярний історичний нариси описують події до вечора 11 липня. Ці формулювання не дають достатніх підстав установлювати точну тривалість активного горіння в годинах.

Так само обережно слід читати число жертв. ЦДІАК переказує ранню доповідь про близько 30 загиблих; у пізніших оглядах трапляється 800. Це різні за походженням оцінки. Останню цифру без перевірки її документальної основи не можна подавати як встановлений підсумок.

Версії про навмисний підпал також потребують атрибуції. Чутки про французьких агентів справді побутували, однак сама наявність підозр не доводить організованої диверсії.

Комісія з відбудови: як нові вулиці проходили через старі садиби

Після пожежі постало завдання, якого не можна було розв’язати лише будівельними роботами. Нове планування потрібно було узгодити з правами власників землі. На місці майбутньої вулиці могла лежати приватна садиба, а новий квартал міг об’єднати частини кількох давніх володінь.

У дослідженні Олени Кохан про київське міщанство, на сторінці 58, наведено склад відбудовчої комісії. До неї входили чиновники, представники міського самоврядування, купецтва, міщанства й духовенства, а також міський архітектор. Такий склад відповідав характеру роботи: рішення зачіпали і планування, і власність, і фінанси.

Комісія могла змінювати розміри садиб, відводити потерпілим вільну міську землю та повертати ділянки, незаконно вилучені з міського володіння. Зібрані кошти й пожертви спрямовували на допомогу та відбудовчі потреби. Отже, за прямою лінією на плані стояла процедура перерозподілу землі.

Тут варто розділяти два рівні: загальні повноваження комісії та її рішення щодо конкретної людини. Перелік завдань установи пояснює, чим вона займалася. Щоб простежити долю певного двору, потрібні документи з іменем власника, номером ділянки та описом її меж.

Для історії родини це суттєва різниця. Згадка про відведення землі доводить адміністративне рішення, але ще не засвідчує, що на ділянці вже стояв готовий будинок.

Допомога погорільцям: чому позика не означала повної компенсації

В архівній виставці ЦДІАК України описано грошові позики та надання будівельного лісу. 22 вересня 1811 року військовий губернатор Михайло Милорадович запропонував продовжити повернення позик до 1813-го й покрити частину боргу найбідніших міськими коштами. Комітет міністрів відхилив запропонований порядок і вимагав поіменних відомостей про найбільш нужденні родини.

Цей епізод пояснює, чому слово «компенсація» потребує уточнення. Позичені гроші допомагають почати будівництво, проте створюють зобов’язання їх повернути. Безповоротна допомога такого обов’язку не передбачає. Будівельний матеріал, своєю чергою, не оплачує всіх робіт і не відновлює втрачений товар.

Для ремісника проблема могла виглядати так: перш ніж погашати борг, потрібно відновити майстерню та заробіток. Самої наявності затвердженого плану виплат для цього недостатньо. Тому в документах слід розрізняти прохання, пропозицію посадовця, остаточне рішення й підтвердження фактичної видачі коштів.

На виставці рапорт про розподіл допомоги має шифр: ф. 533, оп. 1, спр. 1406, арк. 9. Питання впровадження плану забудови представлене листом від 8 травня 1812 року: ф. 533, оп. 1, спр. 1418, арк. 58. Це реквізити за описом виставки, а не підстава приписувати документам неоприлюднені подробиці.

Меленський і Гесте: два підходи до нового Подолу

У відбудови було два різні архітектурні задуми. Андрій Меленський, який працював у Києві, запропонував план зі збереженням значної частини успадкованої структури. За поясненням Музею історії міста Києва, він враховував старі комунікації, водостоки й уцілілі муровані споруди.

Для реалізації обрали проєкт Вільяма Гесте з прямокутною сіткою кварталів. Меленському належала практична робота з пристосування цієї схеми до місцевості. Тому твердження «Поділ перепланував Меленський» потребує пояснення: він брав участь у проєктуванні та керував відбудовою, але реалізована планувальна основа була пов’язана з іншим автором.

Принцип регулярності добре помітний у характеристиці, яку дає Енциклопедія Сучасної України: замість колишньої радіальної системи мали постати впорядковані квартали довкола Контрактової площі. Це змінювало взаємне розташування проїздів і забудови на великій території.

Утім, регулярний план не слід уявляти як наказ негайно замінити кожну дерев’яну споруду кам’яною. Геометрія вулиць, матеріал будівель і темп будівництва були окремими питаннями. Нижче це видно на прикладі садиби самих Меленських.

Плани й реальне відновлення варто розрізняти і в інших періодах історії міста. На «Наративі» цю тему продовжує матеріал про Київський вокзал і повоєнну відбудову.

Поділ до і після пожежі: як читати плани вулиць

Для порівняння потрібні карти з різних етапів розвитку. Каталог виставки НБУВ «Київ у ХІХ ст.» містить план 1799 року, інвентарний № 18929; план Меленського 1812 року, № 22284; план 1819 року, № 22289. Для документа 1812 року зазначено, що представлена копія засвідчена 1885-го. Дата показаного міста й дата самого примірника тут не збігаються.

Інший допожежний матеріал дослідила Тетяна Гедзь у публікації про плани Києва 1810 року. Вона розглядає план із панорамою з альбому Костянтина Бороздіна, звертає увагу на відсутність пояснень у фотокопії та обмежену читабельність дрібних об’єктів. Це нагадує: давня карта не завжди дозволяє впевнено визначити кожен будинок.

За опублікованими дослідженнями різницю між двома системами можна звести до такого порівняння:

Це якісне порівняння планування. Для точного суміщення карт потрібні однаковий масштаб, узгоджена орієнтація та перевірені опорні точки. Контур на старому кресленні також може позначати запроєктовану, а не вже прокладену вулицю.

Подібні питання читання джерела виникають і в матеріалі про карту Чикаго 1833 року. Інші приклади зібрано в розділі «Історична картографія».

Садиба Меленських: що означало перепланування для власника

Конкретний приклад наводить дослідниця Марина Виноградова в історії садиби Андрія Меленського. Його давнє володіння після пожежі відійшло під Набережно-Хрещатицьку вулицю. Архітектор отримав іншу ділянку, яку згодом продав.

Окрему історію мала власність його дружини Пелагеї. Замість допожежної садиби № 699 їй відвели ділянку № 379, приблизно співмірну й майже на тому самому місці. Рішення комісії від 4 червня 1813 року дослідниця простежує за документами Державного архіву міста Києва: ф. 1, оп. 2, спр. 178, арк. 116–119.

Нова садиба спочатку мала Г-подібну форму. Після придбання частини сусідньої землі 1819 року її обриси стали прямокутними. На ній споруджували і дерев’яний, і мурований будинки.

Ця історія показує, що регулярність виникала через послідовність майнових рішень. Намалювати прямокутний квартал і сформувати прямокутну приватну садибу означало виконати різну роботу. Власникові потрібно було пристосуватися до нового розмежування, а подекуди домовлятися із сусідами.

Збережений будинок на розі Хорива та Костянтинівської, за адресою Хорива, 13/11, пов’язаний уже з післяпожежною історією родини. Його не слід зараховувати до споруд, які стояли тут у незмінному вигляді до катастрофи.

Будинок Андрія Меленського, вул. Хорива, 13/11, Київ. Споруда належить до післяпожежної забудови Подолу та пізніше зазнавала перебудов. Фото: Олекса-Київ, 30.04.2008, CC BY-SA 4.0. Кадровано.

Що залишилося від старого Подолу і що з’явилося під час відбудови

Різні наслідки пожежі можна пояснити на прикладі двох Контрактових будинків. Старий містився на Покровській, 4. За описом заповідника «Стародавній Київ», пожежа знищила його дерев’яний верхній поверх, але мурований нижній рівень зберігся. Меленський відремонтував його 1819 року.

Цей випадок не вкладається в просте протиставлення «згорів» або «вцілів». Споруда втратила частину об’єму, продовжила існування й пережила подальші надбудови. Її теперішня поверховість не відтворює стан 1811 року. Для історії міста важливо відокремлювати збережену матеріальну основу від пізніших змін фасаду.

Новий Контрактовий будинок, зведений 1817 року, належить до іншого задуму. Музей історії Києва пояснює, що Гесте планував ансамбль із магістратом, Контрактовим будинком і поштою, проте реалізували лише частину комплексу. Навіть центральна площа розвивалася з розривом між кресленням і здійсненим будівництвом.

Наступні зміни цього простору розглянуто окремо в статті про Контрактову площу в 1930-х роках. Вони належать до іншого етапу історії Подолу й не пояснюють походження його післяпожежної сітки вулиць.

Наслідок катастрофи 1811 року найкраще видно, коли поєднати кілька масштабів: загальний план району, історію окремої садиби та зміни конкретного будинку. Вулиця могла з’явитися на місці приватного двору; уцілілий поверх стати основою перебудованої споруди; затверджений ансамбль залишитися незавершеним. За сучасною геометрією Подолу стоїть тривалий процес повернення міста до життя.

Джерела

• ЦДІАК України. «200-річчя великої пожежі на київському Подолі». Огляд Г. В. Путової та описи документів виставки.
• НБУВ. «Київ у ХІХ ст.». Історичний огляд і каталог картографічних видань.
• Олена Кохан. «Економічне та правове становище київського міщанства у 1782–1870 рр.». Дисертація, Київ, 2021. С. 56–58.
• Марина Виноградова. «Садиба Андрія Меленського у Києві». Дослідження з архівними посиланнями.
• Тетяна Гедзь. «Плани Києва 1810 року з рукописного альбому К. М. Бороздіна».
• Музей історії міста Києва. «Андрій Меленський – перший головний архітектор Києва».
• Національна історична бібліотека України. «Велика київська пожежа 1811 року». Огляд; оцінку людських втрат зіставлено з архівною публікацією.
• Євгеній Морі. «Подільська пожежа. Трагедія, яка визначила подальше формування української столиці». Суспільне Культура, 9 липня 2020 року.
• Енциклопедія Сучасної України. «Київ».
• ДІАЗ «Стародавній Київ». «Старий Контрактовий будинок».