Перша згадка про Україну 1187 року: що написано в літописі

Перша згадка про Україну міститься в Київському літописі під 1187 роком, у розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Це найдавніша відома писемна згадка назви, а не дата заснування держави. Літописець повідомляє про скорботу переяславців і завершує характеристику князя словами, які в перекладі Леоніда Махновця звучать так: «За ним же Україна багато потужила».

Коротка фраза збереглася в тексті зі складною історією. Події належать до XII століття, проте рукописна книга, відома як Іпатіївський список, походить із початку XV століття. Між ними лежить передавання й переписування літопису. А між рукописом і сучасним читачем стоять ще наукове видання та переклад, у яких є власні позначення, пояснення й уточнення дат.

Тому одного числа 1187 недостатньо, щоб правильно прочитати свідчення. Потрібно знати, хто помер, яку землю він обороняв, що літописець сказав перед згадкою України й чому назви «Київський літопис» та «Іпатіївський список» стосуються різних речей. Сам уривок дозволяє впевнено говорити про вживання назви в середньовічній літописній традиції. Її точне територіальне охоплення та значення вже потребують зіставлення з іншими текстами й дослідницькими поясненнями.

Що написано про Україну під 1187 роком

Розповідь починається з походу проти половців. До князів Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславича приєднався Володимир Глібович зі своєю дружиною. Похід завершився поверненням: половці відійшли за Дніпро, а переслідуванню завадила весняна зміна стану річки. Далі літопис повідомляє, що Володимир тяжко захворів, його принесли до Переяслава на носилицях, і там він помер.

Після звістки про поховання в церкві святого Михайла йде характеристика померлого. Автор говорить про плач переяславців, князеву щедрість до дружини, його відвагу й силу в бою. Саме наприкінці цього похвального опису з’являється Україна. Вона не є темою окремої географічної довідки: назву вжито в оповіді про втрату князя.

Оригінальний текст і сучасний переклад

У другому томі «Полного собрания русских летописей», виданому 1908 року, потрібна фраза стоїть у стовпчику 653. В електронному відтворенні цього видання, доступному через Інститут історії України НАН України, вона має таке написання:

«ѡ нем же Оукраина много постона».

Леонід Махновець у «Літописі руському» 1989 року перекладає її:

«За ним же Україна багато потужила».

Джерела цитат: Іпатіївський літопис, видання 1908 року, стовпчик 653; «Літопис руський», переклад Л. Махновця, с. 343. Перше посилання веде на електронний набір давнього тексту, друге — на скан друкованого перекладу.

Ці два рядки виконують різні завдання. Перший показує написання в обраному відтворенні джерела; другий передає зміст сучасною українською. Слово «потужила» тут означає скорботу, оплакування. Підставляти сучасне написання «Україна» в давній рядок без пояснення було б непомітним редагуванням цитати.

Літописець не додає визначення назви й не перераховує її меж. Після цієї фрази він переходить до інших подій, зокрема смерті Бориса, сина Всеволода Юрійовича, та нападів половців. Тлумачення географії України належить уже дослідникам, а не самому процитованому реченню.

«Літопис руський», Київ, 1989, с. 343: переклад повідомлення про смерть князя та примітка до її датування. Фрагмент друкованого видання.

Чому згадка пов’язана з Володимиром Глібовичем

Володимир Глібович був переяславським князем, сином Гліба Юрійовича. За біографічною статтею Андрія Плахоніна в Енциклопедії історії України, він отримав Переяслав 1169 року, коли його батько перейшов на київський стіл. У 1174–1175 роках Володимир ненадовго втрачав княжіння.

Для розуміння літописного прощання важлива його участь у захисті землі від половців. Плахонін відзначає будівництво прикордонних укріплень у Посуллі та участь князя в походах. Під час оборони Переяслава від Кончака 1185 року Володимир зазнав тяжкого поранення. Водночас повідомлення під 1187 роком говорить про хворобу в поході. Воно не дає медичних підстав оголосити давніше поранення безпосередньою причиною смерті.

Переяславська земля лежала на лівому березі Дніпра. У довідці про князівство Плахонін описує його територію через басейни Трубежу, Супою, Сули, Псла, далі до Ворскли й Орелі. Це загальна характеристика історичної землі, а не незмінний контур кордону на кожен рік її існування. Її південні й східні райони були простором тривалого сусідства та воєнного протистояння з кочовим степом.

На такому тлі княжева військова доблесть у посмертній характеристиці має конкретний сенс. Автор наголошує на якостях правителя, потрібних для оборони. Його похвала водночас є літературним образом доброго князя: вона передає оцінку літописця, а не думку кожного мешканця землі, яку можна було б окремо перевірити.

Переяслав тут слід уявляти княжим містом XII століття. Пізніша історія Переяслава та його Ринкової площі становить інший міський сюжет; опис пізнішої забудови не відтворює вигляд столиці Володимира Глібовича.

Географічна схема Переяславської землі. Зона порубіжжя показана орієнтовно; вона не встановлює точних меж літописної «України».

Київський літопис та Іпатіївський список: у чому різниця

«Київський літопис» — назва історичного твору, а «список» у рукописній традиції означає переписану копію. Іпатіївський список є рукописною книгою, в якій збереглися кілька літописних частин. Змішування цих понять створює враження, ніби перед нами один авторський запис, зроблений безпосередньо 1187 року.

За статтею Віри Франчук «Київський літопис», цей твір охоплює події 1117–1198 років і міститься між «Повістю временних літ» та Галицько-Волинським літописом. Отже, вони є різними складниками збірника. Називати повідомлення про Володимира Глібовича уривком із «Повісті временних літ» неправильно.

Микола Котляр у дослідженні «Київський літопис XII століття» також розглядає його як зведення різних текстів. Літопис не зводиться до безперервної праці одного автора: укладачі поєднували матеріали, що мали власне походження, стиль і коло інтересів.

Чому 1187 рік не є датою збереженого рукопису

Франчук датує рукописну книгу початком XV століття, ймовірно близько 1425 року. Для укладання Київського літопису вона подає кінець XII століття та пов’язує роботу з ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. Водночас Котляр на с. 9–10 своєї монографії показує, що датування зведення обговорюється: поряд із 1198–1200 роками він наводить гіпотезу Олексія Толочка про час після 1212 року, яка потребує подальших досліджень.

Це різні хронологічні питання. Рік, під яким розміщено звістку, не визначає ні часу остаточного укладання всього твору, ні віку конкретної збереженої книги.

Із точною датою смерті є окрема розбіжність. В Іпатіївському тексті стоїть 18 квітня; цю дату наводить і біографія князя в ЕІУ. Однак у примітці 1 на с. 343 Махновець звертає увагу на 18 березня в Лаврентіївському літописі та відповідність цього дня зазначеній там середі перед Вербною неділею. Відмінність не варто приховувати за однією беззастережною датою.

Жодна з них не встановлює дня, коли літописець написав слово. Тому коректно говорити про згадку під 1187 роком, а не про «перше записування назви 18 квітня».

Що означала назва «Україна» в цьому уривку

Найближчий контекст назви — смерть переяславського князя, плач містян і похвала воїнові. Він спрямовує читача до Переяславської землі та її оточення. Проте фраза не містить ані переліку територій, ані пояснення походження слова. Локалізацію згадки та її етимологію потрібно розглядати окремо.

В Енциклопедії історії України, у статті «Україна, назва», раннє вживання пояснено як означення порубіжних земель Київщини та/або Переяславського князівства. Для цього прочитання важливе сусідство з половцями. У власній статті про Переяславське князівство Андрій Плахонін пов’язує згадку з його південно-східним порубіжжям.

Існує й інша мовознавча інтерпретація. Світлана Єрмоленко в монографії «Мова і українознавчий світогляд», с. 28–29, викладає позицію Віталія Скляренка: назва пов’язана з позначенням відділеної території, окремої землі чи князівства. У цій реконструкції йдеться про зв’язок зі словом «край» у значенні землі та словотворення з основою «украй». Тут позицію Скляренка наведено за її розглядом у праці Єрмоленко.

Аргументи двох пояснень не однакові. Порубіжне прочитання спирається на географічний контекст уживань; інша версія зосереджується на історичній семантиці та словотворенні. Самі слова про скорботу за князем не дозволяють остаточно розв’язати цю суперечку.

Водночас жодне з цих прочитань не дає підстав переносити на XII століття сучасні державні кордони. Так само пояснення через порубіжжя не означає «окраїну Росії»: у джерелі йдеться про князівства Русі та їхнє степове сусідство. Географічне значення середньовічного слова не можна підміняти пізнішими політичними відносинами.

Які пізніші згадки допомагають зрозуміти назву

Два близькі за часом приклади показують, чому дослідники не обмежуються повідомленням про смерть князя. Вони виявляють інші географічні контексти, у яких літописна традиція використовувала ту саму назву.

Під 1189 роком Київський літопис розповідає про Ростислава Берладничича, якого запросили до Галича. На шляху він прибув до «України Галицької». Це місце можна перевірити за стовпчиками 663–664 видання 1908 року та с. 347 перекладу Махновця. Означення «Галицька» пов’язує назву з іншим регіоном, ніж Переяславщина. Звідси не випливає, що обидві згадки описують одну територію з наперед заданими межами.

У Галицько-Волинському літописі під 1213 роком міститься розповідь про те, як Данило з братом зайняв Берестій, Угровськ, Верещин, Столп’є, Комов і «всю Україну». У виданні 1908 року це стовпчик 732, у перекладі 1989 року — с. 375. Перелік міст задає західний, пов’язаний із Побужжям географічний контекст.

Але тут знову важливо відділити літописну рубрику від уточненої хронології: на берегах с. 375 Махновець відносить цей епізод до кінця зими 1217/1218 року. Формулювання «під 1213 роком» описує його місце в літописі, а не усуває проблему датування події.

Ці приклади свідчать, що назва вживалася в різних локальних контекстах. Значно пізніше, за оглядом ЕІУ, у XVI–XVII століттях вона дедалі тісніше пов’язувалася із Середнім Придніпров’ям та козацькими землями. Простеження цієї зміни потребує нових документів для кожної доби; її не можна вмістити в значення одного речення XII століття.

Що підтверджує згадка 1187 року

Надійна коротка відповідь така: назва «Україна» засвідчена в Київському літописі під 1187 роком, у повідомленні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Текст відомий за пізнішою рукописною традицією, зокрема Іпатіївським списком початку XV століття.

Саме свідчення дозволяє встановити контекст уживання, прочитати давнє формулювання й зіставити його з перекладом. Воно не повідомляє, коли слово виникло в усному мовленні, і не дає точної дати його першого записування. Найдавніша збережена фіксація назви та її виникнення — різні речі.

Не встановлює уривок і дати появи сучасної держави чи сформованої сучасної національної ідентичності. Такі питання вимагають іншої сукупності джерел. Значення літописної фрази залишається вагомим і без цих додаткових тверджень: вона дає конкретну, перевірювану точку в історії назви України — у розповіді про Переяслав і князя, за яким тужила земля.

Джерела

1. Полное собрание русских летописей. Т. 2. Ипатьевская летопись. 2-ге вид. Санкт-Петербург, 1908. Стб. 652–653, 663–664, 732. Електронне відтворення тексту; каталог Інституту історії України. Нумерація сторінок PDF відрізняється від стовпчиків видання.
2. Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. Київ: Дніпро, 1989. С. 343 і прим. 1; с. 347, 375. Скан видання; бібліографічний опис.
3. Котляр М. Ф. Київський літопис XII століття. Історичне дослідження. Київ: Інститут історії України НАН України, 2009. С. 6–10. Повний текст.
4. Франчук В. Ю. Київський літопис. Енциклопедія історії України. Т. 4. Київ: Наукова думка, 2007. Електронна стаття.
5. Плахонін А. Г. Володимир Глібович, Володимир-Єпифаній Глібович. Енциклопедія історії України. Додатковий том. Кн. 1. Київ: Наукова думка, 2021. Електронна стаття.
6. Плахонін А. Г. Переяславське князівство. Енциклопедія історії України. Електронна стаття.
7. Україна, назва. Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1. Київ: Наукова думка, 2018. Електронна стаття.
8. Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд. Київ: НДІУ, 2007. С. 28–29: виклад мовознавчих інтерпретацій назви та позиції В. Скляренка. Повний текст.