Історик і мовознавець А. Ю. Кримський: життя, спадщина, полеміки

Відкривач Сходу для української науки, поліглот і вишуканий стиліст, Агатангел Юхимович Кримський (1871–1942) поєднав у собі історика, мовознавця, орієнталіста й організатора академічного життя. Його доробок — від підручників з історії ісламу й Туреччини до полемічних трактатів про генезу української мови — сформував ландшафт гуманітаристики першої половини ХХ століття.

Ранні роки та освіта

Народжений 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському (за юліанським стилем — 3 січня), Кримський змалку занурився у світ книжок і мов. Навчання в Острозькій гімназії, Другій київській гімназії та Колегії Павла Ґалаґана загартувало його філологічні інтереси й прищепило студійний ритм, який згодом вражав колег (сучасники згадували про його щоденні «марафони» праці).

Випускник Лазаревського інституту східних мов і Московського університету, Кримський 1896–1898 років здійснив наукове відрядження до Сирії та Лівану, працюючи з рукописами й спілкуючись із носіями арабської та перської. Вже у 1898–1918 рр. він викладав у Лазаревському інституті історію народів мусульманського Сходу, семітські мови, курс перекладу та історію арабської літератури. З 1900 року — професор.

Поліглотичний горизонт і коло інтересів

Про мовні здібності Кримського ходили легенди: різні джерела називають від трьох десятків до шістдесяти мов, якими він опанував на різних рівнях — від читання до викладання. В арабській, перській та турецькій традиціях учений почувався «своїм», водночас системно працюючи з тюркологією, іраністикою й історією ісламу.

Поза аудиторіями він редагував енциклопедичні видання (зокрема матеріали для Брокгауза й Ефрона та братів Гранат), увиразнюючи роль східних сюжетів у ширшому європейському контексті. Зібрану наукову бібліотеку — близько 30 тисяч томів — заповів академічним установам Києва.

ВУАН і київські інституції

У 1918 році Кримський став одним із фундаторів Української академії наук (ВУАН), її першим постійним секретарем (1918–1928), а до 1929 року очолював Історико-філологічний відділ. Він редагував більшість томів «Записок Історично-філологічного відділу ВУАН» (20 з 25 у 1920–1929 роках), створюючи платформу для комунікації між філологами, істориками та фольклористами.

Паралельно (1921–1929) вчений очолив Інститут української наукової мови — осередок нормування термінології та правописних практик. В університетському середовищі Києва він вибудував «школу Сходу», поставивши курси з історії мусульманського світу на системну методологічну основу.

Репресії та останні роки

Після 1929 року радянська влада маргіналізувала Кримського в академічному житті. Попри коротку «реабілітацію» доступу до науки 1939-го, в липні 1941 року його заарештувало НКВД як «особливо неблагонадійного». Депортований до Кустанаю (Казахстан), Кримський помер 25 січня 1942 року у в’язничній лікарні; кримінальну справу закрили 1957-го, офіційна реабілітація датована 1960 роком.

Незважаючи на втрати архівів і травматичні обставини смерті, після 1991 року наукові установи повернули його ім’я у публічний канон; у 2007–2010 рр. Інститут сходознавства НАН України перевидав добірки його класичних студій із арабістики, тюркології та іраністики.

Ключові напрями й публікації

• «Історія Персії та її письменства» (1923) — перша україномовна компілятивно-критична історія перської літератури з введенням українських термінів і транскрипцій, що уможливило фахові курси з іраністики в Києві.
• «Історія Туреччини та її літератури» (т. 1 — 1924; т. 2 — 1927) — зразок культурно-історичної синтези, де політичні процеси Османської імперії співвіднесено з естетичними зрушеннями у поезії й прозі.
• «Хафіз та його пісні» (1924) — аналітика метрики, образності й рецепції Шамсі-ддіна Мухаммада Гафіза у слов’янських літературах із власними перекладними спробами Кримського.
• «Перський театр: походження й розвиток» (1925) — перший україномовний огляд перського театру з увагою до ритуальних витоків та жанрової диференціації (таз’є, шебі-хозе).
• Російськомовні курси з ісламознавства (1904–1912) — три частини, що структурували європейні знання про історію ісламу; активно цитувалися у вишах імперського простору.
• Серії з історії Туреччини та арабів (1910–1916; 1911–1913) — перші системні підручники для неарабського читача в регіоні; сьогодні — джерело для історіографії орієнталізму.
• Україномовні праці з історії мови — «Філологія й погодінська гіпотеза» (1904), «Деякі непевні критерії…» (1906), «Древне-киевский говор» (1907), що аргументували автохтонність та ранню диференціацію української.
• Лексикографічні проєкти ВУАН — головний редактор тт. 1–2 «Російсько-українського словника» (1924–1933) і правничого російсько-українського словника (1926), що кодифікували фахову термінологію.
• Програмування діалектології (1910) — разом із К. Михальчуком укладено «програму збирання діалектних ознак», яка уніфікувала польові методики й картографію говірок.
• Белетристика й переклади — «Пальмове гілля» (1901, 1908, 1922), «Бейрутські оповідання» (1906), переклади «Рубайят» Омара Хайяма та «Тисячі і однієї ночі» — лабораторія точності й стилю.
• Енциклопедична праця — десятки статей у словниках Брокгауза–Ефрона та братів Гранат; у підсумку — понад тисяча публікацій різних жанрів.

Поза бібліографією — метод. Кримський мислив у координатах міждисциплінарності: текстологія + історична семантика + соціокультурний контекст. У лінгвістиці це виявлялося в уважному прочитанні рукописів XI–XVIII століть із верифікацією діалектних рис, у літературознавстві — у зіставленні поетик Сходу і Європи. Його ракурс примушував бачити у «східному» матеріалі не екзотику, а рівноправний пласт світової культури.

Другий опорний вимір — інституційність. Як директор Інституту української наукової мови він узявся за стандартизацію термінів (від правничої до технічної лексики), редагування академічних видань і вибудову мережі фахових комісій. Ці кроки дали системний ефект: український гуманітарний дискурс отримав уніфіковані словники, сталі норми цитування і стійкі майданчики для наукової комунікації.

Нарешті, продуктивний «людський фактор»: енергія Кримського, його дисципліна й коштовна бібліотека, подарована ВУАН, засвідчили рідкісний тип ученого-«будівничого». Пам’ять про нього тримається не лише на текстах, а й на збудованих ним інститутах — від редакцій до спеціалізованих відділів академії.

Українська мова: контроверзи й аргументи

На початку ХХ століття Кримський вступив у гостру дискусію з О. Соболєвським (а ширше — з «погодінською гіпотезою»), що применшувала самостійність давньоукраїнської традиції. Спираючись на рукописні пам’ятки, він доводив раннє відокремлення української й ідентифікував київський говор як окремий історичний феномен. Для цього поєднав філологічний аналіз, діалектологічні критерії та історіографічну аргументацію.

У практичній площині ця дискусія вилилася у редагування академічних словників, нормування правопису та творення термінології. Кримський неприхильно ставився до галицького правописного варіанту, наполягаючи на єдиній кодифікації для загальноукраїнського вжитку в науці й освіті. Сучасні лінгвісти оцінюють ці кроки як спробу «зшити» мовну політику в умовах політичної турбулентності 1920-х.

Орієнталістика як інструмент модернізації

Кримський демонстрував, як історія ісламу, Туреччини чи Персії може бути не лише предметом опису, а й матеріалом для методологічних інновацій: міжкультурного порівняння, перекладознавчих практик, термінотворення. Його україномовні курси 1920-х років, від «Хафіза» до історії літератур Сходу, відкрили вітчизняним студентам прямий доступ до оригінальних текстів.

Водночас особиста доля вченого — від усунення 1930-х до арешту 1941 року й смерті у Кустанайській тюрмі 25.01.1942 — демонструє хисткість науки під тиском ідеології. Післявоєнні десятиліття потребували юридичного визнання безневинності (1957/1960) і повернення спадщини у відкритий обіг.

У постаті А. Ю. Кримського поєдналися наукова педантичність і культуртрегерська місія. Він задав темп українській орієнталістиці, упорядкував лексикографію, підживив історію української мови переконливою джерельною базою, а ще — збудував інституції, що пережили політичні режими. Саме тому його тексти й сьогодні залишаються не лише історичним свідченням, а й «робочим інструментарієм» для гуманітаристики.

P.S. Пам’ять про Кримського — це дисципліна думки й етика відповідальності: працювати точно, переконувати фактами, будувати спільне. У цьому — простий і водночас вимогливий урок від ученого, чий день мав вісімнадцять «академічних» годин і чия бібліотека стала надбанням нації.

Джерела для верифікації фактів:

— Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України (біографія, видання 2007–2010, основні праці, арешт 1941) .

— Encyclopedia of Ukraine (освіта; праці з ісламу, Туреччини, арабів і персів; полеміка із Соболєвським; словники ВУАН; бібліотека ~30 тис. томів).

— Український інститут національної пам’яті (народження 1871, понад 60 мов; заснування УАН 1918).

— Вікіпедія англ./укр. (арешт НКВД в липні 1941; смерть у Кустанайській тюрмі 25.01.1942; реабілітація 1957/1960; контекст 1930-х).

— НБУВ / Волинський музей / освітні ресурси (викладання, понад 1000 публікацій; довідкові дані).