Карта України 1918 року не була нейтральним контуром на папері. Вона з’явилася в час, коли українські політичні інституції намагалися закріпити державність, а географи — показати Україну як цілісний простір зі своєю назвою, населенням і внутрішньою будовою. Проте словосполучення «етнографічна карта 1918 року» часто зводить різні речі до однієї: етнографічний аркуш Степана Рудницького, його настінну фізичну карту, а також карти кордонів УНР та Української Держави. Ці документи не взаємозамінні. Вони відповідали на різні запитання: де жили українці, яким є рельєф українських земель, де проходили адміністративні чи політичні межі. Зіставлення цих типів допомагає побачити, як наукова географія й національний рух формували мову території. Але воно також показує межі самої картографії: карта відображає метод, джерела й позицію укладача, а не беззаперечну лінію кордону на всі часи.
Завдання тут не обрати одну лінію як остаточну, а встановити, який саме документ лежить перед нами, для кого він був створений і на які дані спирався. Такий підхід дає змогу говорити про національну ідентичність без перетворення карти на сучасну політичну схему.
Яку саме карту називають етнографічною картою 1918 року
У каталогах збереглася карта Степана Рудницького з назвою «Narodopisna Karta Ukrainy» — «Етнографічна карта України». Каталог Harvard University Mapping History датує її 1918 роком, називає Рудницького укладачем, а віденську фірму Freytag & Berndt — видавцем. Опис колекції прямо пов’язує її з тодішніми дискусіями про українську державність. Це важлива точка опори: йдеться про конкретний картографічний аркуш, а не про всі мапи, на яких у 1918 році зображали українські землі.
Плутанину посилює інша відома праця Рудницького — «Етнографічна оглядова карта України» (Ethnographische Übersichtskarte der Ukraina). Її бібліографічні описи відносять до 1914 року; вона була додатком до німецькомовної книжки «Україна і українці». Окремо 1918 року вийшла його «Стінна фізична карта України», про яку дослідники пишуть як про важливий етап розвитку української національної картографії. Отже, сам рік видання ще не визначає тип карти: назву, призначення та видання потрібно перевіряти за каталогом.
Каталожний опис 1918 року важливий і для інтерпретації. Він підтверджує авторство, видавця, мову та дату, але не дає підстав автоматично приписувати карті кожну територіальну програму, висловлену українськими діячами в ті роки. Спершу треба читати сам аркуш: легенду, підписи, масштаб, позначення поселень і спосіб проведення меж.
Етнографічна межа — не державний кордон
Етнографічна карта мала показати розселення населення або ареали мовно-культурних груп. Її лінії залежали від того, які дані збирав укладач, як визначав належність людей до групи та якою була одиниця вимірювання: село, повіт, губернія чи ширша територія. Змішане населення, міста, міграція й різні самоідентифікації не вкладалися в один чіткий контур.
Державний кордон мав іншу природу. Його встановлювали політичні рішення, договори, адміністративні акти, переговори й контроль над територією. Навіть коли державотворці посилалися на етнографічні аргументи, демографічна карта сама собою не перетворювалася на міжнародно визнаний кордон.
На початку 1918 року УНР уклала Берестейський мир із Центральними державами. Після приходу Павла Скоропадського до влади у квітні постала Українська Держава з власними адміністративними рішеннями та претензіями на конкретні повіти. Наприклад, постанова Ради Міністрів від 14 серпня 1918 року стосувалася прилучення повітів Могилівської, Курської та Воронізької губерній до українських губерній. Це документ державного управління, а не доказ того, що всі межі на етнографічній карті мали такий самий юридичний статус.
Тому карти 1918 року варто порівнювати, а не накладати подумки одну на одну. «Загальна карта України» М. Дячишина, надрукована 1918 року, за описом цифрового історичного проєкту поєднувала межу УНР за Берестейським договором з етнографічним кордоном, визначеним за працями Григорія Величка. Сам факт, що на одному аркуші могли бути показані різні межі, застерігає від надто швидкого висновку: колір і лінія на мапі мають значення лише разом із легендою та походженням документа.
Як карта допомагала уявити Україну цілісним простором
Національна ідентичність не виникає лише з карти, і карта не може сама довести існування нації. Її роль була іншою: вона робила видимим простір, який часто описували через імперські адміністративні одиниці або як периферію сусідніх держав. Українські географи збирали відомості про землі, рельєф, населення, господарство та назви, а потім подавали їх як предмет окремого наукового опису.
Для читача початку XX століття настінна мапа могла бути навчальним інструментом і наочним аргументом. Вона давала змогу побачити країну не як розрізнені губернії, а як пов’язаний географічний регіон. Саме в цьому контексті дослідники оцінюють «Стінну фізичну карту України» Рудницького, видану 1918 року: її значення полягало в розвитку національної географії та картографії. Це не та сама функція, що в етнографічної карти, але обидва типи карт працювали в ширшій інтелектуальній ситуації.
Рух до політичного самовизначення вже проявився публічно під час українських маніфестацій 1917 року та діяльності Центральної Ради. У 1918-му до цієї політичної мови додалися нові державні символи, установи й документи. Карта була серед засобів, що пояснювали, про який простір ідеться, коли промовляли «Україна».
Проте не варто описувати кожне видання як офіційну дипломатичну карту УНР або стверджувати, що його конкретно використовували на переговорах, якщо це не підтверджує документ. Каталожний опис Harvard називає карту частиною сучасних дебатів про українську державність; цього достатньо, щоб говорити про її політичне значення, але недостатньо для твердження про певне засідання чи дипломатичний епізод.
Що карта може і чого не може довести
Карта — це водночас джерело й авторське висловлювання. Вона зберігає інформацію про тогочасні уявлення, методи та словник, але її не можна читати як перепис населення або готовий юридичний документ. Для коректного аналізу варто послідовно поставити кілька запитань:
- Хто уклав карту й хто її видав?
- Який рік стоїть у каталозі, а який — у пізнішому описі чи перевиданні?
- Які саме дані лежать в основі етнографічних позначень?
- Що означає кожен колір і тип лінії в легенді?
- Чи показує карта розселення, адміністративний поділ, політичну претензію або кілька шарів водночас?
- Які території й групи не відображені або подані узагальнено?
Відповіді важливі особливо для прикордонних і багатомовних регіонів. У них сусідили різні спільноти, а самоідентифікація не завжди збігалася з мовою, яку фіксували переписувачі. Тому називати великі простори однорідними лише на підставі кольорової заливки — означає перебільшувати точність джерела.
Зіставлення карти з адміністративними документами також змінює прочитання. Для 1918 року дослідник може окремо вивчати Берестейський договір, постанови Української Держави, статистичні матеріали й картографічні аркуші. Вони описують різні рівні реальності й інколи не збігаються. Ця розбіжність не є помилкою, яку треба приховати: вона показує, як швидко змінювалися політичні обставини та як кілька проектів кордону існували поруч.
Чому карта важлива для історії національної ідентичності
Важливість етнографічної карти не в тому, що вона раз і назавжди «провела правильний кордон». Її значення — у спробі описати українців і українські землі власною науковою мовою в той час, коли державність була предметом боротьби та переговорів. Рудницький працював не лише як картограф: його карти й географічні праці вписували Україну в європейську систему знань як окремий об’єкт дослідження.
Це не усуває дискусій щодо методів чи політичної заангажованості. Національний рух мав власні цілі, а географічне зображення могло підтримувати аргументацію за державне самовизначення. Визнати цей контекст — не означає відкинути карту як джерело. Навпаки, так ми можемо розглядати її точніше: водночас як документ епохи, результат конкретної методики й учасника публічної розмови про Україну.
Карта 1918 року нагадує, що ідентичність формується не лише через мову чи спільну пам’ять, а й через здатність назвати та описати простір. Але будь-яка лінія на ній потребує пояснення. Етнографічна межа, кордон за договором і адміністративне рішення не тотожні; саме їхнє зіставлення дозволяє зрозуміти, як українці у вирішальний момент революції уявляли територію своєї країни.
Для ширшого контексту можна прочитати про політичну мобілізацію українців у Києві 1917 року, Берестейський мир УНР, діяльність Павла Скоропадського у вересні 1918-го та події початку 1918 року під Крутами. Інші матеріали з картографічної тематики зібрані в категорії «Історична картографія».
Джерела
- Harvard University Mapping History — Stepan Rudnytsky, «Narodopisna Karta Ukrainy», 1918. Каталог вказує автора, видавця Freytag & Berndt, дату й контекст дискусій про українську державність.
- Л. Цюцюра, «Значення “Стінної фізичної карти України” С. Рудницького у розвитку української національної географії і картографії». Наукова стаття про окрему фізичну карту Рудницького 1918 року.
- Архів ОУН — «Карта України» Степана Рудницького. Каталожний опис примірника, виданого у Відні 1918 року фірмою Freytag & Berndt.
- Національна академія наук України — «Курщина — історична територія України». Публікація Інституту історії України НАН України з посиланнями на документи та карти, зокрема постанову 14 серпня 1918 року.
- Павло Гай-Нижник — «Карта України 1918 року». Публікація карти Української Держави, датована жовтнем 1918 року.
- «Вільна історія» — «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. 1918 рік». Опис аркуша, де окремо показані межа УНР за Берестейським договором і етнографічний кордон.
- Harvard University Mapping History — «Ethnographische Übersichtskarte der Ukraina». Каталог етнографічної карти Рудницького, пов’язаної з виданням 1914 року.
Коментарі 0