Бомбардувальники В-17 390-ї групи: рейд «Френтік» 1944, Полтава

Улітку 1944 року союзники випробували «човникову» стратегію, коли важкі бомбардувальники вилітали з Британії або Італії, били по цілях у Центральній та Східній Європі й сідали на радянських базах в Україні. У центрі цієї ризикованої логістики опинилися «Літаючі фортеці» В-17 із 390-ї бомбардувальної групи (390th Bombardment Group, BG). Саме їхній рейд у межах операції «Френтік» показав і вражаючу дальність американської авіації, і тендітність міжсоюзницької координації.

Організаційна архітектоніка та знаки розпізнавання

390-та БГ належала до 13-го бойового крила 3-ї бомбардувальної дивізії 8-ї Повітряної армії США. На кілях її машин світився «Square J» — білий квадрат із літерою J, що й дотепер лишається впізнаваним знаком групи. Оперативні ескадрони: 568-й (BI), 569-й (CC), 570-й (DI), 571-й (FC). Така маркувальна система спрощувала управління в щільних бойових порядках великої дальності.

База, бойовий вишкіл та бойові традиції

З літа 1943-го 390-та діяла з RAF Framlingham (станція «Паргам», №153), швидко набравши темп: від «Регензбурга» до підтримки висадки в Нормандії. До 1945-го група виконала 301 бойову місію, виборола репутацію надійного «ударного молота» Третьої авіадивізії. Саме цей досвід і злагодженість екіпажів дозволили добратися й до українських аеродромів у межах «Френтіка».

Маршрут і ціль доби

21 червня 1944-го перша «шатл-місія» 8-ї Повітряної армії стартувала з Британії. Ударним вузлом став гідрогенізаційний завод у Руланді (Braunkohlen-Benzin AG, південніше Берліна). У першому ешелоні крила 13А 95-та БГ вела бойовий порядок; 390-та йшла в ролі High (390A) і Low (390B) груп. Після удару «фортеці» мали не повертатися, а прокласти 12-годинний, приблизно 1 670-мильний шлях до України, на бази Полтава та Миргород (ескортні P-51 — на Пирятин). Для того часу — показовий розмах.

Полтава: ніч, освітлювальні фаєри й «вікно» ППО

У ніч із 21 на 22 червня Люфтваффе, «протягнувши» за конвоєм розвідник і скориставшись слабкою інтегрованістю ППО, накрила Полтавський аеродром. Американські джерела фіксують «понад 40» знищених В-17 та близько півтора десятка P-51; інші підрахунки дають 47 спалених «фортець» і десятки пошкоджених. Це була одна з найболісніших втрат бомбардувальної компоненти США на землі за всю війну, що прямо вдарила по репутації «шатл-концепції».

• Літак і силова установка. B-17G має чотири радіальні Wright R-1820-97 по 1 200 к.с. із турбонагнітачами GE B-22, бойове аварійне підвищення — до ~1 380 к.с. на 26 700 футах. Це давало прийнятну крейсерську швидкість і висотність для польотів над Центральною Європою.
• Дальність і «токійські баки». Стандартний запас пального (~1 700 галонів) розширювали додаткові внутрішні баки («Tokyo tanks») — до ~3 630 галонів. Саме вони забезпечили човникову геометрію «Англія—ціль—Україна».
• Бомбове навантаження. Типове бойове завантаження місій проти синтетичних пального-об’єктів — мікс 500- та 1 000-фунтових GP/FMN-бомб з уповільненнями, орієнтований на технологічні вузли гідрогенізації та резервуари. (Номенклатура варіювалася залежно від тактичного завдання й обмежень дальності.)
• Бойовий порядок — «combat box». 390-та тримала «ступінчасту» побудову зі стисненими інтервалами, щоб зводити разом оборонний вогонь і одночасно «звалювати» бойове навантаження в один «килим». У 1944-му ця школа доведена до автоматизму.
• Наведення й радар. За прозорої погоди — «візуал», за хмарності — H2X «Mickey» (радіолокаційне бомбометання з «лідируючих» Pathfinder-бортів). Для польотів глибоко на схід це був критично важливий резерв точності.
• Ескорт і пункт базування винищувачів. P-51 ескортували «фортеці» східніше Німеччини; карта полковника Дона Блейкслі (4-та винищувальна група) фіксує маршрут на Пирятин. Совєтська мережа аеродромів мала чітку спеціалізацію: Полтава й Миргород — для важких, Пирятин — для винищувачів.
• Дистанції доби. Відстань «ціль—Полтава» у «Френтік II» додавала до загального плеча ~1 670 миль; тому вирішальними стали регламент запасів пального, економічні режими та дисципліна строю.
• Наземне обслуговування на східних базах. Пальне, боєзапас і ЗІП завозилися довжелезною «ниткою» постачання; польові майстерні в Полтаві/Миргороді могли виконувати лише мінімальний ремонт, що зумовило обмеження наступних вильотів після нальоту.
• ППО союзників і «вікна у небі». Розосередження стоянок, маскування, радарне попередження та нічні винищувачі ППО виявилися слабкими — ворог підсвітив поле освітлювальними бомбами й бив точно в «парковку» B-17.
• Оцінка втрат. У публікаціях розбіг цифр: від 43+ до 47 знищених В-17 і понад двох десятків пошкоджених; консенсус — «понад 40» спалених на землі. Це вдарило по оперативній спроможності й графіку «шатлів».
• Повернення в гру. Уже 26 червня уцілілі машини зібрали в «композитне крило» й через Дрогобич пішли на Італію — символ витримки й ремонтної винахідливості наземних команд.
• Людський вимір. Попри масштаб руйнувань, втрати екіпажів були відносно малі — спрацювала підготовка до тривог і мережа щілин. Але моральний удар по довірі між союзниками виявився значно глибшим.

По-перше, «Френтік» оголив різницю військових культур. Американська доктрина спиралася на радар/розвіддані та гнучку ППО під час стоянки; радянська сторона на Харківщині ще відбудовувала інфраструктуру й трактувала доступ союзного винищувального прикриття обмежувально. Нічний рейд, підсвічений фаєрами, став ідеальним «уроком» для штабів обох сторін.

По-друге, суто технічний бік — дальність, «токійські баки», дисципліна строю — спрацював бездоганно. Тобто операційний провал не дорівнює тактичній поразці в небі. Власне, далі 390-та БГ продовжила літати «шатлами», підтвердивши, що концепція може працювати, якщо наземна безпека не «гуляє».

По-третє, психологічний ефект. Після Полтави стратегічний сенс «шатлів» звузився: політичний символізм переважив військову рентабельність. Це прямо відбилося на плануванні серпневих місій і на дипломатичних шорсткостях між штабами.

390-та увійшла до складу кожної «шатл-місії» 8-ї Повітряної армії, включно з ударами на Східний фронт та Балкани. У серпні 1944-го групу відзначають на ударі по заводу Focke-Wulf у Румії (Rahmel) з подальшою посадкою на Миргород — приклад того, як після катастрофи на Полтаві «фортеці» знову використали українські «плечі».

6 серпня у межах FRANTIC-5 75 B-17 ударили по підприємствах Kurt Kannenberg у Готенгафені/Гдині (Румія), під прикриттям 154 P-51, і пішли на радянські бази; уже 7 серпня 55 B-17 разом із 29 P-51 били по нафтопереробці в Тшебінії, а 13 серпня з італійських аеродромів «шатл» замкнувся в Британії. Цей «серпневий триптих» демонструє, що навіть після Полтави «Френтік» ще давав оперативний маневр.

Полтавська катастрофа не перекреслила бойової спроможності 390-ї БГ — вона лише зсунулась із «чистої стратегії» до складної суміші логістики, політики та інженерної дисципліни. Технічний ресурс В-17G (двигуни R-1820-97, «Tokyo tanks», бойові порядки «combat box») підтвердив, що глибокі операції можливі — за умови невтомної роботи тилу й узгодженої ППО.

P.S. Полтава стала не лише географічною точкою на карті рейду, а й «лакмусом» міжсоюзної довіри. Саме тому історія 390-ї БГ у «Френтіку» — це і про моторесурс та бойові порядки, і про політичну зрілість, без якої навіть «Літаюча фортеця» лишається вразливою.