Австралійська піхота висувається до: фронтові шляхи 1917 року

В історії Першої світової війни знайдемо десятки героїчних моментів, проте висування австралійських піхотних формувань у 1917 році вирізняється особливою відвагою. Вони, долаючи багнюку і вибухи, йшли вперед, щоби зрозуміти жагу виживання, продемонструвати нездоланність духу та спраглу жадобу свободи.

Ця стаття пропонує ретельно дослідити перебіг подій, важливі імена командирів, технічні характеристики озброєння, а також акценти із життя самих військових, які мужньо долали перешкоди в далекій Європі. Їхні рішучі кроки сформували вагомий внесок у розгортанні стратегічних планів союзників та заклали передумови подальших битв.

Перша світова війна охопила планету з 1914 по 1918 рік, а її театром бойових дій стала і Європа, і Близький Схід, і навіть африканські колонії. У 1917-му окопи Західного фронту сягали довжини у понад 700 кілометрів, а життя солдатів тут щодня перевірялося обстрілами артилерії, газовими атаками та затятим протистоянням. Австралійці, як члени Британської імперії, відправили свої дивізії на допомогу основним силам Антанти. Їхня присутність стала вирішальною у багатьох операціях на території Франції та Бельгії.

Від початку війни у 1914 році Австралійські імперські сили (Australian Imperial Force, AIF) налічували приблизно 50 000 військових. Проте вже до 1917 року цей контингент збільшився до понад 330 000 бійців. Значну частину із них складали піхотні підрозділи, котрі долучалися до бойових дій біля Іпра, на Соммі та в інших гарячих точках. Така статистика свідчить про вражаючий розмах мобілізації і про рішучий настрій Австралії долучитися до глобального протистояння.

Кліматичні та географічні бар’єри

Європейські реалії сприймалися австралійськими піхотинцями неоднозначно. Вони, вихідці з переважно теплої країни, стикнулися з холодом і вологими західноєвропейськими зимами, які загострювали щоденні труднощі на фронті. Сніг, дощ і пронизливий вітер ставали додатковим супротивником під час окопних сутичок.

Вода затоплювала траншеї, перетворюючи все навколо на багнисті ями. В таких умовах навіть пересування бувало на межі неможливості. Тому австралійці змушені були опановувати спорядження, зокрема спеціальні гумові чоботи та непромокальні плащі, щоби не змерзнути, а також шукати способи обігріву для збереження бойового духу.

Місце Австралії у світовій коаліції

Австралійські підрозділи спочатку перебували під загальним командуванням британських генералів, зокрема Вільяма Бірдвуда (William Birdwood). Але бойовий досвід, набутий під час кампанії на Галліполі 1915 року, дозволив їм поступово набути власної тактичної самостійності.

Союзна співпраця знову підкреслила важливість австралійських бійців. Вони вже на початку 1917-го брали участь у боях на річці Соммі, у битві біля Булакура та в подальшому – на позиціях біля Мессіна, де вирізнилися пильністю і вогневою потужністю, підтримуючи суміжні британські та канадські корпуси.

Навесні та влітку 1917-го ситуація на Західному фронті змінювалася: німецькі війська відступили на лінію «Гінденбурга», суттєво укріпивши свої рубежі. Це змусило австралійців реагувати більш виважено, зміщувати свої тактичні плани й витримувати передислокації в умовах жорсткої контратаки.

За підтримки авіації та артилерії, підрозділи АІF просувалися в напрямку Іпра, водночас концентруючись на утриманні завойованих позицій. Логістична складова полягала у забезпеченні армії спорядженням: це включало доставку мільйонів патронів .303 British, численних ящиків з ручними гранатами Mills та тисячі одиниць кулеметів Lewis і Vickers. Надмірне розтягування комунікаційних ліній часто створювало перешкоди, і рішуче просування вимагало щоденних геройських зусиль тилових підрозділів.

Надзвичайні здобутки в тактичному плануванні

Учасники операцій 1917 року провадили розвідку місцевості за допомогою повітряних куль-спостерігачів і розгорнутих літаків RE8. Така координація дозволяла регулювати артилерійські обстріли та враховувати дані про пересування супротивника.

Командири, використовуючи зв’язкових і ранні польові телефони, миттєво коригували дії піхоти. Використовувалася тактика «вогневого валу», коли за шквалом артилерійського вогню одразу йшла атакуюча шеренга, просуваючись метр за метром уперед.

Роль медичних загонів та волонтерів

У 1917 році Австралійські медичні формування демонстрували високу професійність під час евакуації та лікування поранених у польових шпиталях. У розпорядженні лікарів були перев’язувальні пункти, що дислокувались за першою або другою траншеєю.

Волонтери, серед яких виділялися сестри зі складу Австралійських медичних сестер (Australian Army Nursing Service), невпинно доглядали за пораненими солдатами. Етапи лікування відбувалися поетапно: від транспортування санітарами в зону медичної підтримки до подальшого реабілітаційного відправлення в тилові госпіталі у Франції чи Великій Британії.

1) Битва біля Буллекура (квітень-травень 1917)

• Ця операція стала сумнозвісною через великі втрати австралійських підрозділів. Командуванню не вдалося належно скоординувати артилерію та піхоту, що призвело до неузгоджених атак на зміцнені німецькі позиції.
• Учасники тих подій часто згадували постійні проблеми зі зв’язком і недостатнім прикриттям флангів. Проте солдати боролися до кінця, намагаючись стримати контратаки противника.

2) Битва біля Мессіна (червень 1917)

• Австралійські піхотинці долучилися до підриву великих шахт під німецькими укріпленнями. За одну ніч підірвано близько 19 гігантських підземних зарядів, що спричинили сейсмічний удар від Іпра до Лілля.
• Важливо зазначити, що координацію інженерних загонів здійснювали спільно з британськими саперами, що зумовило раптовість і успіх наступу.

3) Третя битва при Іпрі (липень-листопад 1917)

• Ці бойові дії – одні з найбільш знекровлюючих у кампанії 1917 року. Австралійські з’єднання, зокрема в околицях Полігону (Polygon Wood) і Пашендейла (Passchendaele), масово потерпали від артилерійського вогню, жахливої сирості й зливи.
• Незважаючи на виняткові труднощі, війська продовжували свої атаки, намагаючись перерізати німецькі лінії постачання та послабити оборону противника.

Всі три згадані битви продемонстрували виняткову мужність піхотинців. Умови, в яких проходила кожна операція, відрізнялися своєю непередбачуваністю: то глобальна нестача боєприпасів, то непрохідне болото, то щільний кулеметний вогонь. Поєднання сміливості та дисципліни закладало фундамент для майбутніх ініціатив у військовій справі.

Командири визнавали: найціннішим ресурсом лишався особовий склад, який на ходу пристосовувався до хаосу бойових дій. Перенавчання, удосконалення вогневої тактики та запровадження нових підходів до фортифікації стали безцінним досвідом для австралійських полків, який вони вклали в успіх загальносоюзного наступу.

Зрештою, історія австралійської піхоти 1917 року – це історія тісної взаємодії людей і техніки, емоційної стійкості й винахідливості. Кожна перемога оплачувалася відвагою і кров’ю, проте саме ці випробування гартували армію Австралії як окремої військової одиниці із власними традиціями та гордістю.

Зі зростанням кількості жертв, особливо на Західному фронті, у австралійському суспільстві в тилу ширилися суперечливі оцінки. На початку 1917-го фіксувалися дані про десятки тисяч загиблих, а до кінця року загальна кількість поранених та полонених тільки збільшувалася. Для прикладу, в період боїв під Пашендейлом у жовтні 1917-го австралійські втрати сягнули приблизно 38% від загальної чисельності задіяних підрозділів. Такий масштаб шокував навіть загартованих офіцерів.

Водночас масові листи солдатів, опубліковані в австралійських газетах, викликали у людей на Батьківщині почуття болю та співпереживання. Незважаючи на втрату товаришів, піхотинці залишалися сповнені бойового запалу: для багатьох із них ця війна стала доказом того, що австралійці можуть гідно тримати удар нарівні з провідними світовими державами. Тому підтримка армії залишалася потужною, хоч і виникали певні сумніви щодо дипломатичної доцільності продовження бойових дій.

Пропаганда та роль військової преси

У 1917 році офіційні австралійські видання описували подвиги піхотинців із пафосом. Це дозволяло тримати громадськість у тонусі, додатково підживлюючи віру в перемогу. Публікувалися також репортажі військових кореспондентів, що репрезентували успіхи солдатів на полях Мессіна та Іпра.

Така пропаганда мала й зворотний бік: іноді в ній применшувалися реальні втрати чи складнощі. Проте існували і свідчення прямих очевидців, що відкрито говорили про жахливі умови фронту. Це поступово формувало більш реалістичне уявлення у суспільстві.

Допомога з тилу та волонтерські ініціативи

Попри тривогу через зростання кількості загиблих, жителі Австралії продовжували активну підтримку піхотних частин. У другій половині 1917-го засновувалися нові фонди для сімей військових, проводилися ярмарки, щоб зібрати кошти на одяг, продукти й медикаменти для фронту.

Волонтери й релігійні організації допомагали не тільки морально, а й матеріально: пакунки з теплим одягом і солодощами підтримували емоційний стан солдатів, роблячи сувору реальність окопів трохи менш нестерпною.

Підсумки та вплив австралійської піхоти в 1917 році

На кінець 1917-го втрати австралійців були великими, однак їхній внесок у перебіг бойових дій залишився надзвичайно вагомим. Сміливість і винахідливість, продемонстровані на полях Мессіна, Іпра та інших стратегічних точках, зміцнили репутацію Австралії як надійного союзника. Здобутий досвід сформував нові стандарти підготовки та оснащення піхоти, що виявилося вкрай важливим у фінальному етапі війни 1918 року.

Австралійські піхотинці продовжили свій героїчний шлях, вже наступного року долучившись до прориву на Ам’єні та остаточного витискання німецьких сил із Франції. Хоча їхня перемога отримала гіркий присмак через значні втрати, вони вписали своє ім’я в літопис Першої світової війни як воїни, що вміють триматися до останнього подиху.

P.S. Ця історія служить відлунням мужності та свідченням, що неможливе можна здолати завдяки непохитній вірі й єднанню духу. Австралійська піхота, висуваючись до лінії фронту 1917 року, надала нащадкам урок незламності та вміння стояти на захисті спільних цінностей.