Авель Єнукідзе: забутий більшовик і тінь влади Кремля, 1920–30-ті

У міжвоєнні десятиліття XX століття в апараті радянської влади траплялися постаті, що здавалося, керували «тихими важелями» — без гучних промов, але з відчутними наслідками. Однією з таких фігур був Авель Єнукідзе — уродженець Кавказу, старий більшовик, довірений адміністратор Кремля і багаторічний секретар Центрального виконавчого комітету СРСР. Його близкість до Йосипа Сталіна, участь у ключових політичних рішеннях і трагічний фінал у 1937-му роблять цю біографію не просто епізодом, а лінзою, крізь яку видно трансформацію радянської держави від революційної імпровізації до тоталітарної дисципліни.

Ранні роки та входження в підпілля

Авель Сафронович Єнукідзе народився 19 травня (7 травня за старим стилем) 1877 року в Кутаїській губернії. Освіту здобував у Тифлісі й швидко втягнувся в соціал-демократичні гуртки, що поєднували студентів і робітників; у 1898 році вступив до РСДРП, а вже наприкінці 1890-х працював на Закавказькій залізниці. Саме технічний профіль і дисципліна цехів задали тон його майбутній адміністративній кар’єрі — точність і непублічна ефективність.

На рубежі століть Єнукідзе опинився в Баку, де разом із Ладо Кецховелі створював перші більшовицькі структури та нелегальні друкарні. Ризики були очевидні: арешти 1902, 1903, 1907, 1908, 1910 та 1911 років, втечі, заслання. Але саме бахчисарайська, тифліська і бакинська «школа конспірації» навчила його головного — тримати апарат «на ходу» навіть у форс-мажорах.

Техніка підпілля і легендарна бакинська друкарня

У 1903–1906 роках Єнукідзе, задіяний у підпільній друкарні в Баку, курував логістику матеріалів і безпеку каналів. Пізніше він повернеться до цієї теми в студії «Наші підпільні друкарні на Кавказі» (1925/1930-ті), фіксуючи не лише романтику революційного ремесла, а й технологію — від шрифтів до конспіративних квартир.

Після Лютневої революції 1917 року Єнукідзе з’являється в Петрограді, бере участь у жовтневому повстанні як член Військово-революційного комітету, працює в органах радянської влади. Уже в 1918-му він отримує ключову посаду — секретаря ВЦВК, що фактично означало керування адміністрацією та охороною Кремля, а з 31 грудня 1922 року — секретаря ЦВК СРСР (до 3 березня 1935-го).

Функції, вплив і щоденна «механіка» ЦВК

Формально ЦВК був вищим органом влади між сесіями з’їздів Рад; практично секретар ЦВК координував документообіг, протоколи, кадри, допуски та регламент. У 1918–1935 роках Єнукідзе — той, хто зводив «архітектуру процесів», від прийомів до траурних церемоній, від доступу в кремлівські корпуси до кадрів комендатури. Саме він — один з організаторів похорону Леніна (1924) і член ЦКК (1924–1934), водночас очільник наглядових рад Большого і МХАТу. Це неблискуча, проте вузлова робота — ледь видимий каркас режиму.

1 грудня 1934-го, у день убивства Сергія Кірова, Єнукідзе як секретар ЦВК підписує документ, що змінює кримінально-процесуальний порядок: прискорене слідство у «терористичних» справах, суд без захисту й негайне виконання вироків. Це — один із правових «мостів» від політичних переслідувань початку 1930-х до Великого терору.

Особисті зв’язки: Сталін, Аллілуєви та «кремлівський побут»

Єнукідзе — давній знайомий Сталіна ще з кавказьких років. У колі довіри він опікувався не лише протоколом, а й «побутовою безпекою» вищих кабінетів: квартирами, пропусками, службовими маршрутами. У приватному вимірі його роль ще виразніша: Єнукідзе був хрещеним батьком Надії Аллілуєвої, другої дружини Сталіна, а тому з родиною вождя його пов’язували не лише спеціальні папки, а й ритуальні обов’язки.

Ці зв’язки не робили його політичним «яструбом»: навпаки, у спогадах сучасників він постає ввічливим і неконфліктним адміністратором, схильним до компромісу, — риса, яка в умовах дедалі жорсткішої централізації влади перетворилася на вразливість. Симптоматично, що ще 13 лютого 1922 року Ленін різко картатиме «розхлябаність» у роботі президії ВЦВК — лист адресований, зокрема, Єнукідзе. Навіть у добу «кадрового голоду» вимога до апарату була безапеляційною.

• Співпідпис «закону про колоски» (7 серпня 1932). Постанова ЦВК і РНК «Про охорону майна…» встановила драконівські санкції за розкрадання соціалістичної власності — аж до розстрілу, з мінімальною альтернативою у 10 років таборів. Серед підписів — Михайло Калінін, В’ячеслав Молотов та Авель Єнукідзе. Правова рамка голодних років, що легалізувала масові вироки, і водночас — символізація пріоритету державного зерна над людським життям.
• Декрет 1 грудня 1934 року. Після вбивства Кірова Єнукідзе як секретар ЦВК санкціонує процесуальне «прискорення» по «терористичних» статтях: менше гарантій, більше швидкості. Механізм стане прологом до трьох московських процесів і практики «особливих нарад».
• Адміністрація і охорона Кремля (1918–1935). Від кадрових рішень до допусків і протоколів — сфера, в якій будь-яка помилка дорівнювала загрозі для керівництва. Єнукідзе керує цією «невидимою інфраструктурою» понад півтора десятиліття.
• Комісія сприяння вченим при РНК СРСР (1932–1935). Під головуванням Єнукідзе Комісія розв’язувала житлові, фінансові та ресурсні питання науковців — рідкісний випадок «соціальної політики» в апараті, який зазвичай асоціюють винятково з каральними практиками.
• Наглядові ради Большого театру та МХАТ. Культурна політика для нього не була «декорацією»: це важіль репрезентації держави, де «високий стиль» сусідив із суворою регламентацією.
• Електоральні ініціативи 1933–1934 років. У травні 1933-го секретаріат ЦВК на чолі з Єнукідзе надсилає до ЦК записку з пропозиціями «включнішого» виборчого законодавства напередодні кампанії 1934 року — жест, який виглядав ліберальним, але в підсумку був поглинутий логікою централізації.

Як працювала «несенсаційна» влада

По-перше, цей набір рішень показує парадокс: один і той самий підпис з’являється і під гуманітарними ініціативами (допомога вченим), і під репресивними декретами. Секретар ЦВК — це не ідеолог-оратор, а комутаційний центр державної машини: він з’єднує політичну волю з юридичною формою, іноді не маючи права на «авторську позицію».

По-друге, «закон про колоски» і кіровський декрет — це правові портали, через які адміністративний порядок входить у фазу необмеженої дискреції. Єнукідзе не вигадував ці вектори — він їх оформлював, і цим посилював. Саме так апарат стає співучасником історії: «беземоційний» документ підмінює собою простір дискусії.

По-третє, його ініціатива щодо виборчого права 1933 року демонструє, що навіть усередині апарату жили різні імпульси — від прагматичного пом’якшення до каральної мобілізації. Та остаточне слово належало не інтенціям, а балансу сил, який у середині 1930-х швидко змістився на користь репресивної матриці.

1935 рік: криза довіри

Після вбивства Кірова апарат безпеки розкручує «кремлівську справу»: перевірки персоналу, арешти, моральні звинувачення. У лютому 1935-го Єнукідзе усувають від управління Кремлем і переводять у Кавказьке управління курортами, а згодом — до Харкова (автотранспортний трест). Публічні атаки на пленумах ЦК під керівництвом нових «жорстких» кадрів, включно з Берія, перетворюють учорашнього кремлівського менеджера на фігуру обвинувачення.

У червні 1936 року його формально відновлюють у партії, але це триває недовго. 11 лютого 1937-го Єнукідзе заарештовують у Харкові; звинувачення стандартні для Великого терору: «зрада», «шпигунство», участь у «військово-фашистській змові». 30 жовтня 1937 року — розстріл; публічний «слід» у пресі — рідкісний для таємних розправ — мав додатковий ефект залякування.

Післямова радянського права: реабілітація

У березні 1960 року Президіум ЦК КПРС ухвалює рішення про партійну реабілітацію А. С. Єнукідзе (попередні юридичні кроки датуються 1959-м). Це не лише бюрократична процедура — це символ розвороту пам’яті: держава змінює власний вердикт щодо людини, яка десятиліттями була «обличчям» її апарату.

Реабілітація оголює ще один парадокс: система, що знищила «гвинт», повертає йому посмертну лояльність, визнаючи власну надмірність. Для історика це — нагадування, що радянське право могло бути як знаряддям терору, так і інструментом пізнішої «корекції» репутацій.

Профіль «сірого кардинала» адміністрації

Єнукідзе не був трибуном, теоретиком чи харизматичним вождем. Його стихія — регламент, допуск, протокол, порядок денний. Він поєднав технократичний розум із мережевими зв’язками: одночасно приятель Сталіна і хрещений батько Надії Аллілуєвої, і водночас — чиновник, що підписує «неславні» декрети. Саме тому його біографія — ключ до розуміння того, як у 1920–1930-ті апарат перетворився на головного героя історії.

Для історії науки й культури лишився й інший контур: робота Комісії сприяння вченим, кураторство театрів — показники того, що «кремлівський менеджер» бачив державу не лише як каральну машину, а як структуровану систему опіки над «вітриною» країни. Проте трагічний фінал 1937-го перекреслив приватні заслуги: машина, яку він змащував, обернулася проти нього.

Підсумовуючи, Авель Єнукідзе — це концентрат радянського ХХ століття: здібний організатор підпілля, «архітектор» кремлівських ритуалів, співучасник правових зламів і водночас жертва тієї самої системи. Його підпис стоїть і під постановами, що посилювали державу, і під ініціативами, що мали убезпечувати інтелектуальний ресурс; його близькість до вождя не врятувала від логіки терору.

P.S. Історія Єнукідзе навчає: у державних машинах, де підпис важить більше за голос, моральна відповідальність розчиняється, але не зникає. Лише ретельна реконструкція апаратних біографій повертає нам розуміння ціни «несенсаційної влади» та крихкості будь-якої близькості до політичного центру.

Примітка про джерела: ключові твердження в статті підтверджено біографічними й довідковими матеріалами про Єнукідзе, включно з його статусом секретаря ЦВК (1918–1935), родинним зв’язком з Аллілуєвими, підписом під «законом про колоски», декретом 1.12.1934, арештом/стратою 1937 року та реабілітацією 1959–1960 років.